Мовна політика і мовна пам’ять українства в умовах «внутрішньої окупації»: камо грядеши?


A_Hlushko«Veda sa usiluje zistit’ pravdu, jej tvorcovia však maju ine zadanie»[2].

PhDr. Rudolf Irša

NAJSTARŠIE DEJINY SLOVENSKYCH KRAĽOVSTIEV

alebo ako Slovaci prišli o dejiny. – Bratislava: Inštitut  pre Spoločnost’, 2008. – St. 5.

Утвердження авторитарного режиму В. Ф. Януковича з посиленням «слов’янських» і «русско-православних» акцентів у гуманітарній політиці, як ледь не щодня переконуються громадяни України, загрожує їх дідичній мовній пам’яті. Засновком останньої є знання про історію батьківської мови, що споконвічно розвивалася на теренах від Карпат до Дону. На рівні мовно-культурної ідентифікації українець/українка, природно, ототожнюють свою мову на ментально-географічному рівні з семантично близькими зразками.

Ними, як правило, є російська, польська, білоруська, почасти – болгарська мови і культури. Рівень історичної освіти громадян України, який підтримується в тому числі більшістю сучасних дослідників, спрямований на формування простору пам’яті в координатах «Варшава – Київ – Москва». Впливові науково-дослідницькі установи (на кшталт, Центру польських та європейських студій при Національному університеті «Києво-Могилянська академія», Інституту країн СНД) провадять свою діяльність на збереження постколоніального мислення українства, що декілька віків спричинювало поділ між двома берегами Дніпра і «війну за історію».

Проте, поважні дослідники до сьогодні звертають недостатню увагу на дані порівняльних мовознавчих студій, які колись були надійним підмурівком доказової бази історика і важливим теоретико-методологічним інструментом пізнання. На цьому тлі більшість з них обходять своєю увагою низку наступних фактів.

У лінгвістичному музеї Київського університету ім. Т. Г. Шевченка ще з радянських часів знаходиться мовне древо, яке показує лексичні, граматичні та фразеологічні зв’язки української мови з мовами сусідніх народів. Згідно даних цього музею, найближчою до української є білоруська/беларуская мова (а не «белорусский язык», як помилково пишуть і дотепер) (до 1840 року — литвинська) мова – 84% спільної лексики і фразеології. Далі ідуть – польська мова/jenzyk polski (70 %), словацька мова/slovensky jazyk (68%) і, лише четвертою іде російська мова/русский язык (62%).

Варто нагадати, що відомий український дослідник, професор Берлінського університету, Степан Смаль-Стоцький 1913 року доводив семантичну спорідненість української та сербської мов. Він наголошував, що українцеві, який за життя не чув російського слова, буде простіше опанувати сербську. Низка слів (ватра, потреба, казати, чекати, користь, корчма, жена, чути-чувати тощо) та назв міст у Сербії та Хорватії (Самобор, Вінніца, Кієво) доводять, що колись між пращурами наших народів існував безпосередній зв’язок.

Найпереконливішим доказом українсько-хорватських і українсько-сербських етнокультурних взаємин у минулому є лемківські народні пісні. Вони доводять, що мова як елемент культурної пам’яті поколінь, є досить вагомим доказом спільної історії народів. Практичне значення лемківських пісень полягає в тому, що вони показують семантичний зв’язок української мови з словацькою, сербською, хорватською та словенською мовами, спростовуючи ідеологізовану теорію про «поділ» слов’янських мов і народів на три групи: східну, західну та південну. Зокрема, вони містять такі слова як кедь (словацьке ked’/ сербське кад, када)– коли, штірі (словенське štiri) – чотири, жена (словенське і хорватське žena) – дружина, што (хорватське і сербське što) – що, тобом (сербське і хорватське tobom) – тобою, оче – батько, тато (словенські oče, tata, tatek), мі – мені, ті – тобі (аналогічно у сербів, хорватів і словенців), фраїрка – кохана (словацьке – frairka), господар (тотожне є словенське, сербське і хорватське gospodar), ружа (хорватське ruža, словенське roža), гай (словацьке haj, словенське gaj), стріха (словенське streha), сокира (словенське sekira), док/доки (сербське док, словенське dokler), цибуля (словенське čebula), єдан – один (сербське jедан, хорватське jedan, словенське eden), самота, сірома\сіромак – аналогічно у словенців samota, siromak, ніколи – словенське nikoli. Цей асоціативний ряд можна ще довго продовжувати. Наявність строкатої діалектичної карти України є додатковим доказом багатства її мови та віковічної тяглості історії. А вище наведені співпадіння – доказують безпосередню багатовікову долученість української мови до історії формування практично всіх словянських/»славенских» (староруське) мов (cловацькою slovienskych jazykov).

Українська мова, разом зі словенською і кашубською, зберегла ще одну стародавню ознаку – двойнину (порівняйте словенські назви: odnina, dvojina, množina). На рівні сучасної літературної української мови двойнина майже не використовується, проте, до реформи 1934 року вона була присутня у творах. «Дві дивчині», «два приятеля», наприклад. У словенців, до порівняння, sva zatajila (удвох сховали), gresta naprej (йдемо вперед), pobegniva v najlepši letni čas (біжимо в найкращу пору року). Двойнина є питомою ознакою віку української мови. Більшість дослідників напряму виводять її від старослов’янської мови.

Принагідно зазначимо, що у VIII – XVI століттях існувала четверта східнослов’янська мова – мова мешканців Великого Новгороду. Впливова морська держава, що мала прямі культурно-генетичні зв’язки з пращурами теперішніх словенців (хорутанців/карінтійців), іншу назву столиці (Словенськ – стара назва Новгороду), правлячої династії (Словеніх) внаслідок війни з Москвою була знищена (1478 року, за наказом великого князя Івана ІІІ). Біля 72 тисяч її мешканців за лічені тижні силоміць переселені в Рязань. Лише в топоніміці збереглися й дотепер назви Словенские Ключи, Словенское Поле (район у Ізборську – райцентрі Псковської області РФ). Факт нищення словенської Новгородської Держави є по суті етноцидом і лінгвоцидом. Зник унікальний слов’янський народ, його мова забулася і потім у ХІХ столітті згадувалася в наукових колах як «новгородський діалект», близький «южнорусскому наречію» (М. І. Костомаров). Цей факт, який делікатно обходять більшість російських дослідників, вказує на те, що українству накидається мовна пам’ять, заснована на упереджених тлумаченнях історичних подій. Московська держава, яка століттями руйнувала історичну пам’ять сусідів – литвинів-білорусів, русинів-українців, своїми власними діями спростувала міф про «слов’янське братерство» і «слов’янську душу русскаго человека».

Важливо, що російська мова, яка панує на 1/6 частині земної півкулі не має діалектичної гетерогенності. Семантика російської мови містить значну частину неологізмів (запозичень), наприклад, у назвах місяців року (латинський вплив), побутових речей, частин тіла, явищ природи тощо. Дідичні, архетипно слов’янські назви у сучасній літературній російські мові практично відсутні. Цей факт старанно приховується як у підручниках, так й інших джерелах інформації для української громадськості.

Прості факти з повсякденного життя вказують на сумнівність слов’янської природи росіян. Чому більшість з них, навіть маючи академічну освіту, геть не сприймають і практично не розуміють «близькі» їм білоруську і українську мову? Чому за більш ніж триста років існування Російської держави вона не попіклувалася про розвиток «братніх» мов, натомість пропагуючи мовно-культурну нестерпність, зверхність і компенсаторне почуття «вищості», «аристократичності» російської мови? Чому, за даними Федерального агентства з питань освіти Російської Федерації, у 2008/2009 навчальному році  в Україні російську мову вивчало біля 1,2 мільйонів школярів, тоді в Росії – лише біля 200? Питання постають на тлі прогресуючої інформаційної експансії Росії, на ниві кризи українського книгодруку, кінематографу, на ґрунті нищення білоруської мови як «не запитуваної» і «не потрібної».

Останній факт є промовистим свідченням активізації механізмів «забування» серед білоруського народу, формування комплексу меншовартості перед впливовим географічним сусідом. Недарма, російські журналісти, разом з манкуртами (кшталту українського міністра Д. В. Табачника) стверджують, що українська мова «вигадана поляками», а білоруську мову називають «белорусской», натякаючи на спільність походження.

Гуманітарна політика проросійської влади в Україні та Білорусі спрямована на руйнування дідичної мовної пам’яті. Людям прищеплюються викривлені знання про свою мову та історію, доводиться неактуальність, необов’язковість вивчення рідних мов. Цей патологічний процес нагадує утворення склеротичних бляшок у судинах людини: природні судини замінюються тканиною, порушується кровообіг, що, в кінцевому випадку, призводить до інсультів, інфарктів і некрозів. Так само і держава з несталим, турбулентним мовним статусом – спочатку стикається з джерелом мовного «сепаратизму», потім «культурної війни» з сусідньою державою/державами (приклади: Білорусь – Росія: СРСР, Словенія – Сербія: Югославія), потім виникає суржик і нові покоління переходять на більш «зручну», вигідну мову спілкування – російську, англійську, польську тощо. Ця мовна амнезія є характерною ознакою неоімперіалізму та «комунікативного суспільства», коли збройний примус дієво замінюється конфліктом на більш «тонкому» рівні: емоційно-енергетичному або психосемантичному. Контролюючи свідомість людини на мовному рівні можна легше керувати нею, грати на ситуативних почуттях, уподобаннях, слабостях.

Прагматичний підхід до мовної політики заперечує національний принцип поділу людства на держави з унікальними мовами. Натомість – пропонує наддержавні, наднаціональні утворення з домінуючими «мовами міжнародного спілкування». Це є історичним відлунням доби колоніалізму, де існувала низка імперій (Британська, Французька, Іспанська, Російська, Голландська, Німецька) та відповідно домінування мов метрополій.

Українська мова, зважаючи на її пісенний скарб (біля 300 тисяч піснеспівів), дає переконливий доказ відсутності «братскіх велікарускаго і малорускаго язіков», чи то пак «пєрвєнства велікарускаго наречія среди прочіх славянскіх». Наведемо для прикладу назви місяців білоруською і словенською мовами, а читачі нехай співставлять їх з українськими аналогами: студзень, люты, сакавік, красавік, травень, чэрвень, ліпень, жнівень, верасень, кастрычнік, лістапад, снежань; prosinec, svečan, sušec, mali traven, veliki traven, rožnik, mali srpan, veliki srpan, kimavec, vinotok, listopad, gruden. А ось деякі назви словенською і українською: kuhar кухар, prati – прати, nakopičen – накопичений, pramen – промінь, smreka – смерека, knjigarna – книгарня, dosežek – досягнення, nedelja – неділя, spomin – спомин, vlada – влада (уряд), urad – уряд (в значенні конкретного міністерства або управління), spretnost – спритність, zločin – злочин, kolo – коло, torba – торба, naklada – наклад, krivda – кривда, naklep – наклеп, predstavnik – представник, ustanova – установа тощо.

В російській мові більшість з цих слів просто відсутня.

Зазначимо, що російська мова рясніє запозиченими з латині, англійської, німецької та французької мов відповідниками. Значна частина питомо слов’янських слів запозичена за часів Московської держави («Rerum Moscovitiarum» за літописцем XVI століття С. Герберштейном) у литвинів – сучасних білорусів, русинів – українців, болгар і в старослов’янської/»словенской» мови. Цьому процесові, що на відміну від інших народів йшов не знизу – догори, не з народних джерел, а насаджувався владою. Вивченню московітами невідомої до того мови надавався виразний теологічний підтекст (Св. Іоанн Вишенський у XVII столітті говорив «Словенскій язік простим прілежаніем прямо к Богу пріводіт…») мови. В біографії відомого українського поета і священика, випускника Київської Могилянської академії митрополита Данила Ростовського (Туптала) сказано: «обученъ билъ славенскому діалекту» (себто старослов’янській мові). До речі, цю, нині вже мертву мову, характеризують значні лексичні і граматичні аналогії з сучасними болгарською і словенською мовами. Недарма, у словенських джерелах зазначено, що Д. Туптало володів «літературною словенською мовою».

Не вдаючись до глибших порівнянь відзначимо, що українство протягом століть вводилося в оману стосовно свого родоводу, мови і культури. Понівечена пам’ять була і лишається запорукою дієвої пропаганди сусідніх держав з метою ментальної окупації та переможної інформаційної «війни за історію».

Дослідження відомих закордонних істориків – словацького вченого, співробітника тамтешньої Академії Наук Рудольфа Ірши, хорватського дослідника українського походження Євгена Пащенка, українського мовознавця Євгена Наконечного прямо чи опосередковано підтверджують тезу про те, що на території від Дніпра до Карпат формувалася більшість слов’янських мов (окрім сoрбської, лужицької і кашубської). Міграційний рух пращурів словаків і словенців (Slovieni, Slovinci), чехів (нащадки волинських дулібів), поляків (нащадки полян і ляхів\лєхів), сербів (нащадки уличів і тиверців), хорватів (нащадки прикаспійських і донських номадних племен Hrbata/ Hеrbata), врешті, білорусів (нащадки русинів – народу Русі) дав підстави українському історикові Іванові Кузичу-Березовському зазначити наступне: «Київ – столиця Русі, України, Славії, Словенії, Аратти-Оріяни».

На зауваження сучасних дослідників щодо неоднозначності цих аргументів слід зазначити, що українство, переживаючи «постколоніальний синдром» (за влучним твердженням М. Рябчука), має фрагментовану політичну культуру. Остання передбачає суспільну нестабільність, відсутність сталого типу ідентичності, наявність місцевих сепаратистських рухів та ідеологій, а також відсутність загальнодержавного консенсусу. В таких умовах відродження знань про багату історію української мови і вибудовування на цій основі компромісних технологій спільної пам’яті може стати запорукою громадянського примирення і єднання держави «від Сяну до Дону». Що, як не мова – свідок пращурів та шанобливе ставлення до неї сприятиме злуці українства? З рештою, ми і дотепер переконуємось, що мовні реформи (до прикладу реформа російської мови 1918 року та української мови 1934 року) чинять вплив на ідентичність поколінь і руйнують унікальний культурно-генетичний код, апріорно властивий будь-якому народові.

Джерело: Меморіал


[1] «Народе, пізнай самого себе, якщо бажаєш мати щасливе життя, утвердити його, продовжити і у віках могутнім полишити». – Д. Давидович. Історія народу сербського. – Белград, 1846. – С. 4.

[2] «Наука намагається оминати правду, адже її творці мають інше завдання». – Рудольф Ірша. Найдавніша історія слов’янських держав або як Словаки прийшли до Історії. – Братислава: Інститут Соціології, 2008. – С. 5.

Мовна політика і мовна пам’ять українства в умовах «внутрішньої окупації»: камо грядеши?: 4 комментария

  1. бред полный понос слов нет независимой украины

  2. ebari — moskovski zlochinec. Kdo tebi daje denar?

    Ukrajina je in bode!

    Slava Ukrajini!

    Slava Junakam!

  3. Провокатору — ганьба!

    Автору — Слава!

    Горить московська брехня,

    А Україна — стане!

Комментарии запрещены.